Проблема примусової депортації українських дітей до Російської Федерації залишається однією з найгостріших гуманітарних і правозахисних криз, що виникли внаслідок війни. Попри значну увагу міжнародної спільноти, точна кількість постраждалих дітей досі не встановлена, а сам процес їх повернення супроводжується серйозними політичними та юридичними труднощами.
Джерела наводять суттєво різні оцінки масштабів депортації. Українська сторона підтвердила 19 546 випадків незаконного переміщення дітей. Водночас Єльська лабораторія гуманітарних досліджень оцінює цю кількість приблизно у 35 000. Українська уповноважена Дар’я Герасимчук, у свою чергу, оцінює реальну кількість у межах від 200 000 до 300 000 осіб. Окремо варто зазначити, що Марія Львова-Бєлова, Уповноважена з прав дитини в Росії, оголошена в розшук Міжнародним кримінальним судом, заявляла про понад 700 000 українських дітей, які були «переселені» до Росії. Така розбіжність у цифрах пояснюється передусім відсутністю доступу до російських офіційних даних, адже Росія систематично відмовляється надавати будь-яку інформацію про переміщених дітей, що суперечить нормам міжнародного права та фактично унеможливлює незалежну перевірку.
Серед депортованих є як діти, які мають встановлених батьків або законних опікунів, так і сироти чи вихованці державних установ. Вік постраждалих коливається від кількох місяців до 17 років, що підкреслює вразливість цієї групи та системний характер переміщень. Йдеться не про поодинокі випадки, а про масштабне явище, яке охоплює різні категорії дітей.
Російська влада обґрунтовує такі переміщення різними причинами, зокрема евакуацією із зон бойових дій, участю у програмах культурного обміну, необхідністю медичної допомоги або поїздками до літніх і військово-патріотичних таборів. Водночас на практиці ці механізми використовуються для переміщення дітей на територію Росії, тимчасово окуповані райони України або до Білорусі. За наявними даними, лише у 2025 році майже 11 000 українських дітей були вивезені до 164 установ, що свідчить про розширення інфраструктури, залученої до цього процесу.
Окремі випадки демонструють подальшу інтеграцію дітей у російське середовище. Зокрема, діти з Херсонського будинку дитини, яких було викрадено у 2022 році, станом на 2026 рік залишаються на території Росії. Частину з них уже передано в прийомні сім’ї, а їхні анкети розміщувалися на державному порталі для усиновлення. За інформацією журналістських розслідувань, лише невелику частину дітей вдалося повернути в Україну, тоді як більшість досі перебуває в російських родинах. Така практика створює ризики втрати національної ідентичності дітей і суттєво ускладнює їхнє повернення.
Україна намагається протидіяти цій ситуації через міжнародну співпрацю. Ініціатива Bring Kids Back UA об’єднала 38 країн, а також Раду Європи та Європейський Союз. Станом на 25 березня 2026 року в межах цієї ініціативи вдалося повернути 2058 дітей. Водночас ці результати залишаються обмеженими у порівнянні з оцінюваними масштабами депортації, що свідчить про складність і тривалість цього процесу.
Хоча досвід депортованих дітей різниться, багато з них стають об’єктами цілеспрямованих зусиль із викорінення їхньої української ідентичності. Як зазначено у доповіді «Викрадення та депортація українських дітей Росією» спеціальної доповідачки Каріни Одебрінк, члена парламенту Швеції та представниці Парламентської групи підтримки України ПА ОБСЄ, дітей піддають русифікації та мілітаризації, зокрема змушують розмовляти російською мовою, співати російський гімн, брати участь у військових маршах і навіть навчають поводитися зі зброєю. Ті нечисленні діти, які повернулися з таких таборів, виявляють ознаки психологічного та фізичного насильства, а також пов’язаних із цим травм — зокрема, беззаперечного підкорення дорослим і страху вживати українську мову.
Суттєвим фактором, який гальмує повернення дітей, є відсутність узгодженого підходу серед міжнародних партнерів. Представники Європейської комісії наголошують, що фрагментованість дій і відсутність чіткої координації між державами та організаціями знижують ефективність зусиль. У таких умовах навіть наявні дипломатичні та правові механізми не дають повного результату.
З правозахисної точки зору, примусове переміщення дітей із окупованих територій є грубим порушенням міжнародного гуманітарного права. Особливу тривогу викликають випадки зміни громадянства, усиновлення без згоди законних представників і можливий ідеологічний вплив на дітей. Такі дії можуть кваліфікуватися як воєнні злочини та мають довгострокові наслідки не лише для окремих сімей, а й для суспільства в цілому.
Ситуація з депортацією українських дітей демонструє глибоку кризу міжнародних механізмів захисту прав людини в умовах війни. Відсутність доступу до інформації, політичні бар’єри та недостатня координація зусиль значно ускладнюють процес повернення дітей. У цьому контексті кожен успішний випадок повернення є важливим, але водночас підкреслює масштаб проблеми, яка потребує системного та консолідованого міжнародного реагування.