На Парламентській асамблеї Ради Європи 2 жовтня цього року глава української делегації озвучила офіційну підтверджену статистику Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, згідно з якою на сьогодні підтверджено число 65 956 осіб. Це військовополонені, цивільні ув'язнені, а також зниклі без вісті. Діти рахуються окремо. Підтверджених зниклих без вісті — 50 916. Скільки з них цивільних, а скільки військових — не уточнюється.
Також у заяві Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини було підкреслено, що російська армія затримує цивільних на основі етнічного походження, віросповідання, переконань і поглядів. Він зазначив, що Росія не тільки окупує території України, але й незаконно затримує, застосовує тортури та насильство, безпідставно звинувачує у злочинах та позбавляє волі українських громадян на окупованих територіях. Більше того, зафіксовані випадки розстрілу цивільних. Ув'язнені зазнають фізичного, сексуального та психологічного насильства. Українців засуджують за сфальшованими звинуваченнями в екстремізмі та тероризмі. Є випадки, коли українці перебувають у застінках без пред'явлення офіційних звинувачень, — заявив омбудсмен.
За офіційними даними, наданими українською стороною, під час обмінів вдалося повернути 3672 особи, з яких лише 178 — цивільні. Однак після повернення з полону цивільні стикаються з різними проблемами, пов'язаними зі статусом і адаптацією до нормального життя.
Після звільнення полонені цивільні українці часто стикаються з необхідністю довести пережитий досвід. Якщо звільнення не відбувалося за участю правозахисних організацій, це ускладнює процес визнання їх незаконного позбавлення волі та катувань, оскільки органи СБУ та правоохоронні структури України часто ігнорують запити або перенаправляють їх до інших відомств. Наприклад, до Міністерства інтеграції, яке в свою чергу не розглядає запити без наявності доказової бази. Однак навіть якщо в полоненого є зібрані докази, це не гарантує йому надання статусу військовополоненого, оскільки в українському законодавстві відсутня категорія "цивільний полонений". Існує лише поняття "військовополонений".
Тут виникає серйозне непорозуміння: цивільний, який пережив усі ті ж катування та страждання, що й солдат, зокрема побиття, катування струмом, сексуальні катування, психологічний тиск (наприклад, імітація розстрілу), залишається один на один зі своїми проблемами. Після повернення додому такі особи часто не отримують необхідної психологічної підтримки та реабілітації. Якщо для військовополонених передбачено курси відновлення, то для цивільних осіб таких можливостей майже немає.
Ще одним фактором дискримінації цивільних у законодавстві України є закон №3633-ІХ, який набрав чинності 18 травня 2024 року і передбачає право колишніх військовополонених на звільнення зі служби, якщо вони не бажають продовжувати службу, а також на звільнення від примусової мобілізації. Однак цей закон не поширюється на цивільних осіб, які також були незаконно позбавлені волі Росією та зазнали катувань на рівних з солдатами ЗСУ. Особливо гостро це стосується жінок, які пережили жахливі умови в полоні, але продовжують підлягати мобілізації на рівні з іншими військовозобов'язаними.
Для більшості громадян призовного віку, які пройшли через полон, це викликає здивування та шок. Якщо цивільний, потрапивши на фронт, знову опиниться у полоні, його особу буде легко встановити, адже російські військові та спецслужби ретельно збирають, обробляють і зберігають таку інформацію. У разі повторного полону його, ймовірно, розстріляють на місці, на відміну від солдатів ЗСУ, у яких є хоча б маленький шанс вижити, незважаючи на хаотичну і беззаконну поведінку російських солдатів.
У зв'язку з цим посилилися звернення від родин незаконно затриманих цивільних, самих полонених та громадських організацій до правових інституцій України з проханням розглянути внесення змін до законодавства, щоб надати статус "людини, що пережила полон", а також відстрочку від мобілізації для колишніх цивільних заручників.
Крім того, необхідно забезпечити цивільних, які пережили полон, курсами психологічної та фізичної реабілітації, якщо вони мають в цьому гостру потребу, а також надати їм житло на неокупованій території України у разі недостатності сімейних коштів для оренди житла. Важливо також зберегти їх місце роботи та посаду, відновити паспорт громадянина України і закордонний паспорт без додаткової плати.