Російський суд 3 вересня 2025 року виніс вирок чотирьом українським військовополоненим: підполковнику Андрію Антоненку, капітану Андрію Кулішу, молодшому лейтенанту Денису Ткаченку та сержанту Олексію Мазуренку. Усіх їх визнали винними в так званому «тероризмі» за дії, вчинені на території Росії у 2023 році. Згідно з офіційною версією обвинувачення, вони були учасниками диверсійної операції, під час якої здійснили підриви об’єктів критичної інфраструктури — залізниці, нафтосховища, ЛЕП — і розміщували безпілотники поблизу стратегічного аеродрому в Калузькій області. Проте факти справи, свідчення самих засуджених і правові норми міжнародного гуманітарного права однозначно вказують: йдеться не про тероризм, а про виконання військового обов’язку під час війни. Суд над цими людьми — не суд у правовому сенсі, а порушення Женевських конвенцій і спроба криміналізувати сам факт спротиву агресору.
Усі четверо — кадрові військові Збройних Сил України, які діяли в рамках спеціальної операції, узгодженої з командуванням. Під час судового засідання вони прямо заявили: діяли у відкритій військовій формі, мали при собі штатну зброю, перебували на території противника в рамках виконання бойового завдання. Тобто відповідали усім критеріям комбатантів, визначених Женевськими конвенціями. Більше того, вони отримали від командування чіткі інструкції не вступати у контакт із цивільними, уникати спричинення шкоди будь-кому, хто не є військовою ціллю. І ці інструкції, за їхніми словами, були неухильно дотримані: жодна цивільна особа не постраждала. Метою були виключно військові об’єкти, які безпосередньо використовуються Росією для ведення війни проти України. Той факт, що під час операції було знищено стратегічний бомбардувальник Ту-22М3 — один із ключових засобів ракетного терору проти українських міст — підтверджує, що мова йшла саме про бойову місію у межах збройного конфлікту, а не про злочин проти мирного населення.
Вироки у 26–28 років позбавлення волі не лише демонструють повну зневагу російської судової системи до норм міжнародного права, а й ставлять під сумнів будь-яку можливість чесного ставлення до військовополонених з українського боку. У сучасній історії рідко можна побачити так відверто публічне порушення Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Згідно з нею, жоден військовослужбовець, який бере участь у конфлікті від імені держави і діє в рамках повноважень та уніформи, не може бути переслідуваний за сам факт участі в бойових діях. Звичайно, винятки стосуються випадків воєнних злочинів, але таких у справі немає і не виявлено. Росія вчергове демонструє: вона не визнає навіть базових зобов’язань перед міжнародним співтовариством, якщо ці зобов’язання не збігаються з її політичними чи пропагандистськими інтересами.
Промови українських військовополонених у суді були спокійними, виваженими й дуже людяними. Вони не виправдовувались — вони пояснювали. Розповідали про обставини, визнавали складність місії, шкодували про втрати побратимів, але водночас чітко наголошували: вони — військові, які захищають свою країну. Найбільш емоційний момент стався, коли підполковник Андрій Антоненко, згадуючи загиблих товаришів, процитував вірш Павла Тичини «Я утверждаюсь». Його перебивав суддя, вимагав пояснити, про що цей вірш. Антоненко відповів просто: «Про глибоку любов до своєї країни». І в цих словах — уся суть цієї справи.
Суд над українськими військовими у Москві — це не виняток і не ексцес, а закономірність у політиці РФ щодо військовополонених. Росія методично ігнорує міжнародне право, перетворюючи інститут полону на елемент тиску, приниження і пропаганди. І якщо міжнародна спільнота не дасть чіткої реакції — юридичної, політичної, дипломатичної — такі практики лише посилюватимуться. І тоді кожен, хто потрапить у полон до держави-агресора, ризикує опинитися не в таборі для військовополонених, а на лаві підсудних із вироком на десятки років за те, що насмілився чинити опір.
Сьогодні ці четверо стали символами не лише мужності, а й безправ’я, в яке потрапляє солдат, коли агресор знищує саму ідею міжнародного права. І це стосується не лише України. Це — виклик усьому світу, в якому досі вірять у правила, закони, конвенції й захист людської гідності навіть під час війни.
.